«Ножиці, папір»: маленький роман про дорослі і дитячі війни
Сьогодні на українському видавничому ринку не бракує книжок про війну. Пишуть про воїнів на передовій, про військових медиків, про волонтерів. Розповідають про тих, що лишилися тут, і тих, які виїхали закордон. Порівнюють чоловічі і жіночі досвіди, дорослі та дитячі долі, почуття юних та емоції зрілих.
Кожна така історія — це переплетення людських драм і трагедій, жаху і болю, надії та зневіри. Герої цих книжок — наші сучасники й сучасниці, поранені війною фізично і духовно.
Книжку «Ножиці, папір» молодої української письменниці Роксолани Жаркової можна назвати маленьким романом про дорослі і дитячі війни. Авторка презентує читачам оповідь про російську-українську війну та переживання її подій жінкою-біженкою, яка, опинившись у Польщі, повертається думками у своє «щасливе» дитинство.
Лілька пригадує, якою самотньою почувалася вдома, як хотіла, щоб не розпалася її родина, як одного дня усвідомила, що мати-піаністка назавжди їх покинула. На тлі розгортання великої війни героїня згадує свої маленькі дитячі війни — зі світом дорослих, зі світом неправди й несправедливості, світом, де існує булінг і приниження.
Підростаючи, Лілька намагається зрозуміти, чому одні люди вбивають інших, чому існують газові камери й концентраційні табори, чому страшні «уроки» Другої світової війни так і не навчили людей толерантності, обережності й відповідальності.
Лілька переконана, що вбити людину можна не лише зброєю, а й словами, вчинками, байдужістю чи мовчанням. Для цієї жінки важливо переосмислити причини і наслідки попередніх війн, аби зрозуміти війну сьогоднішню.
«А хіба війни так швидко закінчуються? Жодна з воєн не тривала два чи три тижні. Війни до смерті тривають для тих, хто бачив їх зблизька. Спираюся плечима до стіни. Намагаюся тримати рівновагу, але ноги постійно підкошуються, наче не мої, наче позичені, наче вкрадені. Стіна холодна, з неї просочується війна і тече на підлогу. Тепер я розумію, через що ми не здатні перестрибнути, хоч як би хотіли. Стіни будують для того, щоби біля них можна було плакати» (цит.)
Героїня «занурюється» у книжки про війни й геноциди, відвідує місця, пов’язані з Голокостом, працює над матеріалами архівів і бібліотек, веде наукові дискусії про те, чому з людьми в історії стаються такі трагедії.
Цікаво, що авторка для того, аби роз’яснити читачам ролі агресорів і жертв, використовує символіку ножиців і паперу. Ножиці — то зброя, знаряддя тортур і вбивств, а папір — це дуже делікатна річ, адже на аркуші можна зафіксувати імена виконавців злочинів та імена потерпілих.
Героїня не випадково міркує про білі плями історії, про загублені документи, про зниклих безвісти, про безіменних мертвих.
«Переді мною багато списаного паперу з датами, цифрами, кількістю вбитих. Неточно, приблизно, очевидно, мабуть… За підрахунками вчених… А хто рахував?? Хто їх рахував перед смертю??.. Нестача правди гостріша, ніж нестача кисню. Відчиніть дверцята. Дайте нам вийти з газових камер непам’ятання!» (цит.)
До оповіді Лільки додаються сюжети про інших жінок: польку Марту, єврейку Рут, польську поетку з українсько-єврейськими коренями Зу. Кожна з цих жінок в особливий спосіб впливає на світогляд Лільки, відкриває їй якусь свою таємницю. Лілька ніби колекціонує ці таємниці, щоби потім розгадувати їх, наче головоломки. Куди зникає пані Марта? Що ховає від інших Рут? Чому не вдається врятуватися загадковій поетесі Зу?
Дуже дивними є стосунки Лільки з чоловіками: з військовослужбовцем Сашком, з істориком Адамом і «хлопцем з дитинства» Натаном. Інколи здається, що жінка розгубилася і заплуталася у вирі своїх почуттів.
Лілька згадує свою дружбу з єврейським хлопчиком Натаном, спілкування з ним, його підтримку, таку важливу в її самотньому дитинстві у неповній родині. Але Натан теж кудись зникає, як і Лільчина мама. Вже дорослою, мешкаючи з бойфрендом Сашею, вона випадково знайомиться з Адамом і вже готова віддати йому своє серце. Але про нього вона знає мало і він теж кудись зникає.
Таке враження, що всі кудись зникають з життя Лільки, і це вже якесь замкнуте коло. Зникає безвісти на війні і Сашко, але згодом він знову з’являється на сторінках повісті і кличе Лільку додому. Та вона не їде, бо, мабуть, так вперто хоче довести собі, що горда, сильна і кам’яна.
До речі, письменниця у своєму творі застосовує ситуації китайсько-японської гри пальцями «камінь-ножиці-папір» (є також «колодязь»), щоби пояснити взаємини між людьми, складність взаємин, що залежать від волі випадку, довколишніх обставин, або від усвідомленої стратегії поведінки під час цієї гри. Бо все в нашому житті може бути або випадковим і спонтанним, або свідомим, приготованим заздалегідь.
Чи підготовлена до війни і до свого вимушеного біженства Лілька, яка вже нібито звикла до вивчення з книжок теорій війн та геноцидів, призвичаїлася до самотності, розлук, зникнень людей, яких вона любила? Чи закінчилися вже Лільчині особисті війни, що почалися в ранньому дитинстві? Чи пробачила вона матері, яка зникла, пішла, залишивши свою дитину пораненою байдужістю?
«І я опускаю голову, перестаючи боятися непоясненого, перестаючи шукати винних у всьому, перестаючи ненавидіти будь-кого, хто міг би бути, або не міг, або не є, або був…» (цит.)
Повість «Ножиці, папір» Роксолани Жаркової буде цікава тим, хто бажає знайти відповіді на різні питання минулого і сучасності, хто не боїться заплутаних доріг героїв та героїнь у книжках, хто хоче відкрити для себе складну психологію жінки-біженки, яка не втрачає зв’язок з домом, бо постійно попорпається у сімейних шафах зі скелетами, у шухлядках, де зберігаються паперові метелики і бинти з кров’ю.
Автор рецензії: Олена Карамельна
